?

Log in

No account? Create an account

Украинский журналист Виталий Портников не нуждается в дополнительном представлении. Известный и популярный публицист, политический аналитик, журналист с более чем 25-летним опытом работы, является одним из лидеров общественного мнения современной Украины. Именно он и призван завершить лекторий «Свободного университета» в этом году. Лекцию предварило мероприятие, прошедшее вчера в «Украинском доме». По форме оно напоминало дискуссию с элементами круглого стола, или круглый стол и элементами дискуссии.

В небольшое помещение на Екатерининской улице пришло более тридцати одесских интеллектуалов, политических экспертов, вузовских преподавателей, студентов и общественных деятелей. Они-то и попытались определить какие проблемы стоят перед Украиной на пути…

Стоп, а вот отсюда начинается самое интересное. Ведь от мнения к мнению путь Украины тоже меняется. Поэтому выяснить, что за путь у Украины не удалось. Зато собравшиеся продемонстрировали отличную способность находить проблемы Украины, чаще всего определяя их через неразвитость гражданского общества, либо через дисфункциональность отдельных его институтов, зачастую преломлённых через собственный опыт. Но обо всём по порядку.

Виталий Портников начал встречу с небольшого вводного слова, в котором он очертил своё видение проблематики встречи. По его мнению, главное на данном этапе, отказаться от того образца «эрзац-политики», который выливается на головы украинцев с ТВ. Когда появятся политические взгляды, тогда появятся и политические партии с полноценными программами. Однако это похоже на порочный круг: ведь система воспроизводит себя, а в том числе и по средствам ТВ, которое является одним из наиболее действенных средств манипуляции общественным мнением. Подобная ситуация («лежати на канапі і дивитися ерзац-політшоу») приводит к ситуации, когда люди отказываются брать участие в политических процессах.

Затем слово взяли эксперты: политологи, преподаватели Одесского национального университета им. И.И. Мечникова Сергей Глебов, Василий Попков, заместитель директора Регионального филиала Национального института стратегических исследований в Одессе Владимир Шевченко, политический эксперт Денис Кузьмин.

Гости охарактеризовали геополитическое положение Одессы в ретроспективе, её возможные векторы развития и альтернативы для позиционирования. Тезис Виталия Портников о том что Одесса относится к «политическому Югу» Украины не нашло поддержки среди присутствующих.

Между тем гость попытался как можно быстрее перевести разговор в русло диалога с присутствующими. И тут началось самое интересное. Что из этого вышло?

Обсудить проблемы Украины и определить развития попытались одесский бизнесмен Виталий Оплачко, который видит главную проблему в слабости среднего класса, и уверен, что менять надо не власть и политиков, а ценности в обществе, и начинать с проектов подобных «Свободному университету». Журналист Леонид Штекель, в присущей ему экспрессивной и безапелляционной форме, заявил, что все беды из-за слабости местного самоуправления, при фактическом отсутствии оппозиции. Общественные деятели Зоя Казанжи и Сергей Гуцалюк охарактериховали проблемы одесской медиа сферы. Не стоит, очевидно, утомлять читателя обширным перечислением проблем поднятых участниками дискуссии. Их  было по истине много. Однако к этому списку проблем был добавлен непропорционально маленький список потенциальных рецептов их решения. Лишь студенты ОНУ им. Мечникова попытались наметить отдельные пути для развития Украины, применимо к различным аспектам жизнедеятельности государства.

Стоит подвести черту под довольно сумбурным изложением данной встречи. Большинство проблем действительно имеют место, часть из них действительно является важными, часть, по мнению автора, надуманные или второстепенные, однако главным посыл данной встречи, на мой взгляд, состоит, не совсем в нанизывании прошлого и настоящего на шампур эмоций и расчёта. В одной интересной книге, английский социолог Фрэнк Уэбстер критикует постиндустриальную концепцию Даниэля Белла, в том числе и потому что последний разделяет сферы политики, культуры и экономики, фактически атомизируя (изолируя) их одна от другой, и абсолютизируя динамичные сдвиги в одной из них. По моему мнению, большинство участников встречи находятся в подобной ситуации, как и Белл. Абсолютизируя одну из частных черт, возводя её в ранг определяющего фактора развития общества и государства.

Присутствующие часто апеллировали к географическим точкам на карте (будь то Одесса, Киев или Москва), однако в настоящее время «сети», сжатия пространства и времени, подобная схема выглядит излишне простой и не совсем отвечает современному состоянию дел. Сейчас не надо быть в Москве (Киеве, Одессе), чтобы контролировать финансовые потоки. Экстерриториальность капитала очевидна.

Большую часть времени участники дискуссии пытались «доказать доказуемое», что без гражданского общества ситуация в Украине не улучшится. Здесь вполне резонно можно согласиться, что концепция гражданского общества была выработана в других условиях, внедрялась в иных временных рамках в обществах с другими ценностями и прямое перенесение европейского либерального идеала на украинскую действительность не привело, и наверное не приведёт ни к чему позитивному. Хотя бы, потому что выглядит сомнительным, что хоть бы какое-нибудь современное общество послужило ориентиром в построении подобного книжного идеала.

А напоследок немного от себя. В стране, где олигархи, или упомянутые «супербогатые» (по признанию одного из экспертов круглого стола – главная проблема Украины) могут не бояться массового недовольства: минимальный уровень жизни гарантирован большинству, лидеры, как таковые отсутствуют, а лидеры общественного мнения без зазрения совести перекупаются и используются в предвыборных целях, не может быть гражданского общества. В стране, где подавляющее большинство населения ждёт от реформ только ухудшения своего существования, население, которое, несмотря на очевидный обман предвыборных обещаний «голосует» за тех же представителей из «парламентской» колоды обречено на руководителей, которые не мыслят стратегически, а реализуют сиюминутные бизнес-интересы, свои, своей семьи, клана и т.д. В обществе, где нет уважения к закону, где его обхождение не считается чем-то из ряда вон выходящим, ничего кроме преступности сросшейся с правоохранительными органами не породит.

Возможно, что всё это и не звучало на встрече с Виталием Портниковым, но повод выдался хорошим, чтобы написать про эти эпизоды существования осовремененной Украины.

Что же может изменить Украину? Регионализация? Да, если она приведёт к усилению местного самоуправления и породит инициативу на местном уровне. Хотя такой сценарий выглядит маловероятным. Скорее, под маской борьбы за парочку симулякров наподобие «русского языка» или «великой победы», к власти могут прийти откровенно сепаратистские силы. Тогда может, изменение вектора развития? ЕС, Евразийский вектор, ориентация на США?  Все подобные стратегии хромают на обе ноги, т.к., по мнению С. Дацюка, они исключают Украину из списка лидеров, хотя бы и регионального уровня. Хотя, соглашаясь с Дацюком, следует отметить, что для лидерства вне страны, нужен консенсус элит внутри страны. Пока этого нет, о лидерстве можно забыть. Есть хотя и непостоянный, но консенсус крупных собственников. Этого явно мало. Нужна стратегия развития не зависящая от политических перестановок в верхах.

Итак, что необходимо Украине для того, чтобы вылезти из ситуации современной стагнации? Возможно кризис, сильный, который бы привёл к пробуждению сил для адекватной реакции, хотя подобные сценарии чреваты массовыми демографическими потерями и массовым выездом населения, либо всё-таки, при наличии упомянутого консенсуса страна выходит из кризиса на качественно новый уровень. Пример стран Балтии в этом плане не бесспорен, но поучителен.

Мягким вариантом выглядит постепенная «реформация», когда новые ценности внедряются и принимаются обществом (элитой, определёнными группами в этом обществе) по средствам низовой самоорганизации. Здесь определённую роль могут сыграть и встречи подобные, которой проводятся в «Свободном университете». Мы научились слушать. Главное теперь научиться слышать и брать ответственность.

Станислав Кинка.

15 грудня, колишній дисидент і політв’язень, Мирослав Маринович приїхав до Одеси, щоб прочитати 12-у лекцію у «Вільному університеті». Його тема – роль і місце релігії у сучасному суспільстві – привернула увагу доволі великої кількості різного люду. Окрім постійних відвідувачів лекцій «ВУ» приємно було бачити нові, зацікавлені обличчя слухачів. Забігаючи вперед, відмічу, що і питання, які ставилися пану Мирославу були більш-менш адекватними, що є доброю тенденцію, зважаючи на неодмінну наявність досить смішних, та навіть провокаційних, запитань на попередніх лекціях «ВУ».
 
Отже, Мирослав Маринович розпочав свою лекцію із тези, що в Україні, незважаючи на строкатість представлених конфесій, незважаючи на нестабільність і кризове становище суспільства, за 20 років незалежності не було серйозних конфліктів на релігійному ґрунті. Лектор наголосив, що в нашій країні є лише поодинокі випадки нетолерантності до представників інших релігій.
 
Ми відійшли від часу коли людина оцінювалась по її формальній приналежності до певної конфесії, зараз людина оцінюється за її діями, а не лише по формальному співвіднесенню до якоїсь спільноти.
 
Таким чином, Мирослав Маринович вважає поліконфесійність України лише плюсом сучасної релігійної ситуації.
 
Інша тема, якої торкнувся гість, став екуменічній рух. На відміну від символу віри, догматів, є певні поля для сумісної діяльності, як представників різних напрямків у християнстві, так і навіть представників різних релігій. Ці проблеми: загальної духовності, благодійності тощо вважаються автором цілком вагомими для констатації позитивного досвіду такого діалогу між представниками різних релігій.
 
Маринович, визначаючи становище традиційних конфесій в українському суспільстві, приходить до наступного її визначення, як «конкурентної ситуації». Іншими словами: принцип релігійної свободи приводить до появи великої кількості різних утворень, які претендують на функцію опікування духовним світом людини. А отже у людини є вибір. Причому, не завжди ситуація релігійної свободи сприяє саме новим релігійним утворенням. Хоча ця теза викликає певні сумніви і звучить занадто декларативно з вуст Мариновича.
 
Виступаючи послідовним прихильником діалогу між різними напрямами християнства пан Мирослав підкреслює, що Україні потрібен «понад конфесійний» патріархат. Визначаючи основні ідеї, які живлять різні конфесії, він описує їх, як «дорозкольну» (єдність у багатоманітності, версія християнства до розколу у 1054 році) та ідею «руського миру» (яка ставить під сумнів релігійну свободу).
 
Але це більше історія ніж сучасність. В сучасному світі, секуляризованому, релігія втрачає свої позиції, але за словами лектора відроджується індивідуальна віра, позбавлена дискредитованого посередника (церкви). Секуляризована держава стає не стільки нейтральною до релігії, скільки до неї ворожою, толерантність обертається дистанціюванням від проявлення релігійності в публічній сфері. За словами Мариновича, зараз в США не прийнято поздоровляти з Різдвом. Це некоректно. Можна поздоровити лише зі «зміною сезонів». У зв’язку з цим слід наголосити і про майбутню долю України коли вона увійде до ЄС. Поважний гість «Вільного університету» підкреслює, що нашій країні прийдеться щось втрачати, можливо саме в сфері релігійних відносин.
 
Сучасний світ втратив релігійність, а Європа особливо. Люди більше не вірять?! Такий стереотип дуже поширений серед пересічних українців. Але це хибне твердження. За словами Мариновича люди вірять, хоча великі релігійні масиви зазнають руйнації. Віра у Бога, це ще і ставлення один до одного з повагою і чемністю. Те, чого так бракує Україні.
 
Мирослав Маринович висловив надію на можливість порозуміння, він підкреслив, що навіть знаходячись в таборах, він намагався прощати. Можливо саме прощати та слухати і чути, що найголовніше, іншого, це і є запорука порозуміння і відбудови України?
 
Станіслав Кінка.
(репортаж-нотатки з презентації збірки «Міф про броненосець»)


14 грудня в експозиції Одеського історико-краєзнавчого музею пройшла презентація збірки «Міф про броненосець»1. 100-сторінкова праця стала результатом плідної самоорганізації ГУРТу – ентузіастів-істориків, гуртка історії України Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова.

Одинадцятий зал експозиції «Стара Одеса» краєзнавчого музею створював атмосферу присутності у роках приближених до 1905-го. Червона і сіра обкладинка книг зі стилізованим панцирником різко відтінялася зеленим сукном на масивному столі.

Науковий захід привернув неабияку увагу поважної публіки. Серед більш ніж 30 присутніх слід відмітити завідувача відділом Одеської національної наукової бібліотеки ім. М. Горького Людмилу Саєнко, музейних співробітників, на чолі з директором музею к.і.н. Вірою Солодовою та заступником директора з науки Юрієм Слюсарем, студентів, аспірантів і випускників історичного факультету ОНУ ім. І.І. Мечникова, краєзнавців, а також всіх кого чию увагу привернув цей захід, незважаючи на досі незручний час для презентації – одинадцяту годину.

Першим слово взяв заступник директора історико-краєзнавчого музею з науки Юрій Слюсар. Він поздоровив авторів з випуском збірки, підкреслив важливість подальшого наукового пошуку, висловив свої зауваження щодо деяких аспектів і структури тексту.
Пані Саєнко висловила своє схвальне ставлення щодо ініціативи ГУРТу, нагадавши присутнім про плідність співпраці між молодим інтелектуальним осередком та науковою бібліотекою. Людмила Саєнко висловила своє сподівання щодо подальшої співпраці і проведення чергової, вже Третьої конференції, присвяченої подіям 1905 року в Одесі.

Виступаючи з промовами Павло Майборода, літературний редактор та Володимир Полторак, керівник ГУРТу, науковий редактор збірки, торкнулися багатьох цікавих аспектів підготовки колективної праці.

Павло Майборода зосередив увагу на змісті низки статей, наголосив на подальшому опрацюванні історіографії питання та перспективності дослідження окремих деталей повстання на панцирнику Потьомкін.

Володимир Полторак у своєму виступі підняв питання щодо туристичної складової «міфу про Потьомкін», наголосивши на тому, що Одеса знана за межами України багато в чому завдяки фільму С. Ейзенштейна, а це була ледве не перша спроба створити комплексний радянський міф про революційні події 1905 року. Торкаючись сьогодення, історик підкреслив перспективність туристичного використання броненосця, як комплексного міфу про Одесу. Нарешті, цікаво підкреслити таку особливість, що панцирник Потьомкін живе і досі, перебуваючи на пам’ятниках, які були побудовані за радянських часів. Наприклад монумент у місті-побратимі Одеси – угорському Сегеді має зображення герба Одеси радянських часів – з революційним панцирником нагорі!

Нарешті видання цієї збірки продемонструвало здатність студентів і аспірантів до самоорганізації. Проведення соціологічного дослідження стало реальним після фахової допомоги соціологів з ІСН, стилізована обкладинка виконана професійним дизайнером, тексті збірки підготовлено і відредаговано спільним зусиллями істориків і філологів, і нарешті, видано збірку на кошти, які також були зібрані небайдужими до цієї справи людьми. Про це повідомили учасники проекту, аспіранти Одеського національного університету Станіслав Кінка і Андрій Лобан.

Презентація пройшла, збірка отримала своє життя разом із зацікавленим читачем, для кого вона і робилася. Але ГУРТ не полишає своїх історичних студій в царині 1905 року, тематика досліджень розширюється, коло джерел збільшується, інтерес залишається, а це означає, що вже в наступному році на вас очікує Третя конференція і Друга збірка. З новими історичними і культурологічними студіями «потьомкінських» пошукачів, публікацією історичних джерел та багато іншого.

Станіслав Кінка, старший науковий співробітник ОІКМ, секретар ГУРТу, аспірант історичного факультету ОНУ ім. І.І. Мечникова.

1. Збірка представляє собою низку статей і матеріалів, які були оприлюднені 27 червня 2010 року на міжнародній конференції присвяченій подіям на панцирнику «князь Потьомкін Таврійський». Географія авторів охоплює Україну, Росію, Туреччину та Японію. Окрім історичних розвідок у збірці представлені результати соціологічного опитування та матеріали дискусії, яка відбулася після виголошення доповідей.
695.63 КБ

Им тоже стыдно

Originally posted by drugoi at Им тоже стыдно


Владимирские мужики из «Единой России» говорят о выборах. Очень показательный разговор.


— Весь народ возмущается, а мы будем сидеть молча?

— То, что произошло — пощечина всем избирателям Владимирской области

— Так рейтинг и будет идти вниз колом. Неизвестно, чем это в марте аукнется.

— Если бы сейчас дошло до повторного голосования, мы бы и двадцати процентов не набрали.

— Забирают детишек на митинг и везут в Москву. Ну нельзя же так.

— Иски подготовлены, по каждому участку — суды категорически отказываются принимать, категорически!

— Сделали дополнительные участки — в Коврове оказалась сто сорок одна тысяча избирателей, а там всего сто пятьдесят тысяч живет.

— Во дают. Всё закрыли, всё втихаря. Мы куда идем? Что творим?

— Ведь голосовали не за КПРФ, голосовали против Единой России. Мы это тоже все понимаем. Ну так давайте голову поднимем и скажем: — Вот вы приезжаете из Москвы, ну так делайте для блага области, а не напротив.

— В следующий раз еще страшнее будет, если мы будем здесь молчать сидеть.

— Раньше были махинации, ну не в таком же масштабе. Это производственный масштаб!

— Это же ужас, что творилось. Это кто делал, американцы или россияне?

— Есть органы, пускай они и разбираются. — Какие органы, о каких органах ты говоришь? — Нет у нас никаких органов.



P.S. КПРФ считает, что «итоги выборов в Госдуму во Владимирской области — одно большое уголовное дело». Даже с таким масштабом махинаций «Единая Россия» набрала в области только 38,27%.

Ось і виповнилось ГУРТу два роки. Це свято тихо відсвяткували у вузькому колі. Та що з цього?! Потрібно відрефлексувати, тобто повернутися ще раз, до історії ГУРТу. Він виник, як неакцентована тяга поїхати кудись і подивитися, поблукати по нових, або старих, і вже забутих місць. Так ми і подорожували 2009-2011 рр. Обїздивши майже не всю середню частину Одеської області, подекуди доїжджали і до крайнього півдня, або півночі регіону.
Подорожі стали візитною карткою ГУРТу, але це не єдине наше досягнення. "Ідея Університету", серія семінарів-обговорень текстів, які були написані у різний час і дуже різними мислителями, але споріднені, повязані "ідеєю університету", продовжує привертати увагу, перш за все нашу) Так після двох років існування нас, активних гуртян, не стало дуже багато, але напевно, тоді, якщо б стало, ми б втратили ту безпосередність і товариське сприйняття зустрічей, які втім продовжують бути регулярними.
Ми зробили дві "потьомкінські" конференції, і вже видали (!) першу збірку праць. Чи це багато, чи це дуже мало?! Напевно це дуже мало, але вже є і напрацювання, і стратегія і бажання зробити щось нове, цікаве і історчине)
ГУРТ давно переріс за межі студентського гуртка, суто істориків, в нас гуртуються від хіміків до філологів, і від соціологів до математиків. І це добре! ГУРТ памятає, що без Вашої підтримки йому було б важко і дякує тим, хто вважає себе часткою цього інтелектуального осередку міста Одеси.
З надією на великі звершення і нові подорожі. нові враження і нові обличчя!



З днем народження ГУРТ!
Суббота холодна, воскресение ещё неприветлевее. Потому вместо топостудий выдался такой, очень обычный поход в известное всем место.


Итак мы подходим, довольно известное место. Вид части карантинной стены, ближе к входу в парк, со стороны ул. Маразлиевской


Собственно сохранившаяся часть Карантина. А справа, сейчас стадион, ранее, лет так 200 с небольшим была крепость, в виде причудливого многоугольника. А в конце 19 ст. - нач. 20 ст. на месте дисфункционального и депрессивного заасфальтированого пятачка была прекрасная клумба.


Обещанное сравнение.


Подойдём ближе.


Внутри башенки.

С.К.
8 жовтня зустріло досить похмурим ранком. Впоравшись із різними негайними справами вирушаю до зупинки 7 трамваю на пересипу. Крокуючи Приморською роздумую щодо чергової зустрічі ГУРТу. Напевно буде небагато людей, напевно ще й дощ піде. Та що там - вирішив – іди! Йду. Пересип виглядає занедбаною і негостинною. От і «сімка». Досить простора у напрямку селища Котовского.
Через хвилин 25 приїжджаю до зупинки «Лузанівка». Місцевість названа на честь першого хазяїна – генерал-майора Фоми Петровича Лузанова (1787-1871).



Невдовзі похідна група на місці. Як і планувалося людей було не дуже багато, а саме три. Поки що краєвиди не вражають. Але виходячи на пляж можна погледіти на негостинне море, подихати свіжим повітрям. Літом тут яблуку ніде впасти, а зараз спокійно, і поодинокі гуляючи лише підкреслюють цю ідилію. Отже вирішуємо йти в напрямку мису «Є», а саме убік Миколаєва, хто не знає.
Дещо далі, в напрямку нашої цілі, після радянського типу дитячих таборів відпочинку, невеличкий причал. Біля нього покоїться затоплена баржа. В наслідок шторму від неї відірвало повно устриць – отож комусь випаде щастя покуштувати морських дарів! Намилувавшись видами міста та берега з причалу вирушаємо далі. Залишаться вузька стежка біля земле-глиняних схилів, у неспокійну погоду пісок заливається хвилями, доводить підскакувати щоб не замочитися.



Проходимо Крижанівку. Згодом йти все важче і важче. Берег забудовується з блискавичною швидкістю. І якщо ми пройшли до Лісків, то лише тому що все ж таки подекуди були відкриті будівельні майданчики. Через один із таких майданчиків ми і вийшли до ще однієї крайньої точки. З неї добре можна було розгледіти нове селище добрих домівок, яке, як потім ми з’ясували називається «Сосновый бор». А поки що поблукали між новобудовами, дивно, але ніхто із робітників навіть не звернув на нас уваги.



Але до мису «Є» пройти вже неможливо. За словами нашого гіда-байкара ще 2004 р. туди можна було пройти. А чому саме туди? У роки останньої війни там розміщалась одна із морських батарей, які захищали місто – 21-а артилерійська батарея. Але на превеликий жаль від неї нічого не залишилось. Вже у 1980-ті рр. частина капонірів сповзла у море, зараз там будують і завдяки трасуванню схилів вже остаточно нічого не залишилось.
Що ж вирушаємо в обхід, через Ліски, повз забори, які перешкоджають піти навпростець – шукаємо пам’ятний знак – стелу, яка вшановує пам'ять захисників Одеси.
Мапа бреше. Вже биту годину блукаємо в трьох соснах, а нічого окрім сміття не знайшли. Чого-чого, а сміття вистачає. Місцеві чи хтось імпортує до Лісків сміття?
Нарешті вийшли до колишнього дитячого табору, виглядає він таким чином, що його легко можна сплутати із місцевістю десь біля Прип’яті. В нього окрім сторожа нікого немає, що природно.



Розпитуємо чоловіка про пам’ятний знак. Він нам каже пройти біля забору і «десь там» ми його маємо побачити. Нічого не побачили, проте за парканом вже назви вулиць зробили – таке собі місто для обраних. Поблукавши з годину вибираємося до траси Одеса-Южне. Ось тут ми відчули себе селянами часів англійського огородження, йти доводилось паралельно заасфальтованій дорозі, але не неї неможна – приватна власність, все охороняється агенцією з дивною назвою «Ліс».
Нарешті вийшли до траси. Сонечко радує нас вже яку годину. Навіть забуваєш, що зараз майже середина осені! Вийшли влучно. Прямо до «Реалу», що було дуже добре так як ми з собою нічого поїсти не взяли. Отож наступного разу йдемо до Фонтанки?!

P.S. Знаку 21-й батареї так і не знайшли, проте маяк на мису «Є» ще є)

Текст & фото & концепція серії подорожей (с) ГУРТ. 2011.
В перший день другого місяця осені вирішили ми поїхати до Бендерської фортеці та подивитися, що ж від неї залишилося. Стоп. А хто це «ми», спитає читач? «Ми» – це дружня компанія, ледве не 20 чоловік. З котрих п’яту частину я ніколи не бачив, більше того навіть не знаю як тих супутників зовуть. Та незважаючи на такі тонкощі поїздка видалась на славу.

Бойовий настрій був ледве незіпсований похмурим небом, та маленьким, але дуже неприємним, дощем. Отже встав, пішов, прийшов, більше того не один. Стою-очікую. Прийшов на годину раніше. Буває. Вчасно згадавши, що з собою є бутерброди вирішую дещо перекусити, потім погуляти. Що може бути краще ніж походити біля залізничного вокзалу в той час як, то тут, то там, з’являються посилені міліцейські патрулі – шукали декількох кілерів, які вбили двох міліціонерів 30 вересня.
Нарешті зробивши величезне пішо-трамвайне коло повертаємося до місця зустрічі, на розі Середньофонтанської і Піроговської. Чекаємо. Ось і перші знайомі обличчя – дівчата з якими провчився 5 років на історичному факультеті. Дещо згодом кількість істориків перетне позначку 75%, а зараз їх… так 100% - всі свідомі історики вирішили вранці 1 жовтня поїхати до Бендер!

Після маленьких привітань, очікувань і зрештою перекусу, вирушаємо у далекий шлях. Нічого особливо примітного по дорозі я не пам’ятаю, хіба що проїжджаючи повз Васильївки всі пильнували щоб не пропустити рештки маєтку Панкєєвих, або Шостака, хто знає що там було 100-150 років тому. Лишилися одні стіни. От вони і виглядають велично. А так. сморід і "разруха". ГУРТ вже був там. Гадаю змін на краще не сталося.

Ось вже скоро і Бендери. Ага, вже скоро наш кордон. Пройшла година. Все-таки це наш кордон. Чекаємо. Я не буду розписувати усі «прелести» українського кордону, митниця ПМР – ось приклад «крючкотворства». До речі їх митниці виповнилось 1 жовтня 19 років. Хм, ще вразив ватерклозет на території ПМР. Дуже вразив.

Півтори години на двох кордонах – і вперед!

Їдемо по території ПМР – відчуття «імперії», все на російській мові, бігборди, які наголошують на союзі з РФ, і так далі, людей мало, майже немає. Проте є велика кількість горіхів. Подекуди місцеві їх збирають у мішки. Праворуч бачиться залізнична колія – мабуть там і ходив славнозвісний дизель Одеса-Кишинів.



А далі по дорозі, біля Бендер – залишки Тираспольського УРу. Принаймні один кулеметний ДОТ бачив.

На під’їзді до Бендерської фортеці блокпост. Все серйозно – військові з автоматами, натягнутий захисний тент, не хватає ще вкопаного САУ та декількох кулеметних засідок. Проїхали. А ось і фортеця. Поблукали і знайшли таки вхід. Після недовгої бесіди між нашим байкарем-провідником і місцевим науковим співробітником проходимо на території можливо найстарішої військової частини у Східній Європі. Бл. 500 років на території фортеці розміщалися різні військові. Зараз останні військові покидають фортецю. Бл. 30 га землі буде віддано (вже віддано) під будівництво великого комплексу, який буде включати в себе реставровану фортецю, побудовані будуть і різноманітні інші споруди, які представлені на плані у невеличкому музеї.

Невдовзі велику частину Бендерської фортеці займуть розважальні заклади, та і вже, зовсім скоро там будуть презентувати коньяк 50-річної витримки, з природної для напою назвою «Вітгенштейн» (був такий генерал-фельдмаршал в російській армії та прусський князь). Біль фортеці, а точніше цитаделі вже поставили декілька пам’ятників і монументів. Навіть конституції Пилипа Орлика, яка і була підписана біля самої фортеці на початку другої декади 18 ст. Далі пантеон російської військової слави – увіковічені різноманітні військові, які приймали участь у бойових діях навколо Бендер. Серед інших є там монумент герою казок-розповідей Распе – німець Мюнхгаузен, той самий так би мовити!



Звичайно, що не все вже збудовано, є декілька шматочків обладнаних під невеличкі площі із новотільними гарматами та краткою історією фортеці, але це лише початок. У самій цитаделі повних ходом де підготовка до приїзду. Правда не зрозуміло кого, чи то ієрархів РПЦ, тому що поряд добудовують церкву, чи то мільйонерів на презентацію коньяку «Вітгенштейн». Сама фортеця досить пристойна, можна полазити, майже все від реставровано, хоча і виглядає подекуди новодєлом.

Невеликий музей,я кий розміщено в будівлі турецького порохового складу знайомить екскурсантів із історією фортеці та самих Бендер з давніх часів до 19 ст. включно. В ньому представлено дві доволі страшні діорами, з велетнями солдатами, які були зроблені із звичайнісіньких манекенів. Але експонати автентичні, і зрештою цікаві. Є цікава холодна зброя, є багато мілких речей, кераміки. Як зауважив наш гід по фортеці в цьому приміщенні майже не робився ремонт.

Після цього ми вирішили поїхати подивитися на пам’ятник Карлу 12, який майже два роки перебував із частинами шведської армії біля турецької, на той час фортеці.Ще один кордон, і ще один – молдавський. Сурові прикордонники ПМР знову тримають нас ледве не півгодини – пішки пройти було б швидше. Проїхали – приїхали. А пам’ятник дещо розчарував - місцина нагадує занедбаний двір, на ньому два монументи. Одни – Мазепі, ще більш-менш пристойний, а ось інший, м’яко кажучи, доволі простої побудови. Саме він і присвячений Карлу 12.



Зворотна дорога нічім особливим не видалась. Окрім зупинки в Кучурганах, де поївши морозива став свідком поїдання зграєю собак бутербродів Андрія. Собаки одна краща іншої пританцьовували, видавали різні «па» і боролися за кращий кусень їжі. Боротьба за існування.

Ось так дуже коротко і не об’єктивно. А ще було: чудова погода, добрі друзі, пильні шляхи, вражаючи краєвиди і старий добрий «блатняк» на зворотній шлях!
Станіслав Кінка.
Фото - В. Сугак.
Від автора. В огляд чергової лекції «Вільного університету» навмисно включені досить-таки дискусійні положення. Автор вважає, що можливість обговорення виступів «Вільного університету» багато в чому допомагає усвідомити власні позиції, а тому вітає всіх, хто виступить з критикою чи власними думками з приводу тих чи тих положень цього короткого резюме.

Лекція Миколи Рябчука зі складною назвою «Між дисфункціональною демократією та недолугим авторитаризмом: українські посткомуністичні трансформації» стала ювілейною, десятою, для «Вільного університету». Навряд чи автор компетентний підводити будь-які підсумки роботи «Вільного університету», адже був присутній тільки на половині всіх лекцій, але треба зазначити, що виступ львівського культуролога в вигідний бік відрізнявся, скажімо, від роздумів Андрія Окари чи викриттів Марка Солоніна…



По-перше, чітким науковим стилем читання лекції. Коли, наприклад, Андрій Окара прямо заявив, що звертається виключно до українських еліт, від яких безпосередньо залежить майбутня доля України, стало незрозуміло, навіщо подібні лекції, адже «властьимущим» вочевидь на них начхати. Микола Рябчук не робив прямих і категоричних висновків, намагався до фактів підходити з потрібними застереженнями й обережністю. По-друге, в лекції сподобалося відмова від абстрагування реальних проблем українського суспільства в ефемерній «третій Україні», що має перебрати дух середньовічних рицарів. І проблеми, й шляхи їх вирішення були чітко окреслені та проаналізовані. Насамкінець лектор завоював симпатії своїми щирими сподіваннями на краще для України. Хай ці сподівання, як, зрештою, визнавав і сам Микола Рябчук, можуть виявитися марними (як виявилися вони марними у Д.Є. Фурмана, російського політолога, який сподівався на повернення на другу каденцію Д. Медвєдева і можливість більш-менш вільних виборів в 2018 році), чого ми варті без будь-якої позитивною надії?

Що стосується самої лекції, то фундаментальна теза М. Рябчука надзвичайно проста: за демократії краще, ніж без неї. І хоча ідею демократії надзвичайно скомпрометовано (особливо в Україні), тільки такий політичний устрій може дозволити здійснити необхідну державі модернізацію. З усієї сукупності різних політичних режимів лектор, вслід за класифікацією “Freedom House”, пропонує виділяти за ступеню свободи особи та демократизації на одному полюсі консолідовані та неконсолідовані демократії, на іншому такі самі авторитаризми, а між ними – гібридні режими.
Одним з таких останніх режимів, за твердженням Миколи Рябчука, є Україна. Спираючись на традицію цивілізаційних досліджень, лектор стверджує, що з розпадом «Совєтського союзу» (а точніше, союзу країн Варшавського договору), держави, що за своїми цінностями належали до Європи, впритул наблизилися до консолідованої демократії, розпочавши свій шлях з неконсолідованого авторитаризму (Польща, Угорщина, країни Балтії). В той же час авторитарні тенденції у мусульманських країнах колишнього СРСР ще посилилися: ці країни мають своїх «царьків» та цілком консолідований авторитаризм. Україна ж метушиться посередині: між спробами побудувати авторитаризм чи демократію.



Яка ж причина того, що Україна, яка за своєю цивілізаційною належністю наче ближча до Європи, не може зробити остаточний вибір? Існують чотири перепони, пояснює Микола Рябчук. По-перше, треба від авторитарного режиму перейти до демократичного. По-друге, треба змінити планову економіку ринковою. По-третє, в українській історії фактично не було практики існування національної держави. І, по-четверте, українцям треба визначитися з власною ідентичністю – чи бути такою країною як Боснія та Герцеговина (досі не ясно, проживає в цій балканській країні окрема нація чи конгломерат різних народів).

Цікаво, що, говорячи про третю перепону за термінологію М. Рябчука, інший відомий український історик Ярослав Грицак зазначає, що спроби збудувати власну державу в період революції (1917 – 1921) скінчилися поразкою внаслідок несприятливою міжнародної ситуації. Про ту саму перепону (але ні в якому разі не роблячи її найголовнішою) говорить і Микола Рябчук: Україна не може визначитися, чи то вона частина східноєвропейської цивілізації, до якої її наполегливо тягне Росія, чи належить до західноєвропейського світу. Причому – і в цьому ще одна прикметна риса, що зближає позицію М. Рябчука з позицією Ярослава Грицака – лектор наголошував, що наша країна не є аж занадто цікавою для Європи та Америки, їх найбільші зусилля задіяні на інших ділянках геополітичного простору.

Одне з найголовніших питань, що постає зараз перед Україною, наголошує лектор, чому ми саме в такому положенні і що робити далі. У суспільних науках існують три основних теорії, за допомогою яких дослідники намагаються пояснити різницю в економічному та політичному розвиткові тих чи тих країн. Це теорія модернізації, культурно-історична теорія та інституційна теорія. Перша говорить, що найголовнішим є вкладання ресурсів в техніку, друга про той контекст, на основі якого вибудовувалося минуле означеної країни, а третя про зміни інститутів, які розуміються одночасно як сукупність норм та конкретні заклади, де ці реформи здійснюються. Лектор стверджує, що якщо об’єднати дані всіх трьох теорій, то можна отримати цілком прийнятну базу для пояснення ситуації в Україні.

Наша країна пройшла шлях від неконсолідованого авторитаризму часів Горбачова через неконсолідовану демократію Кравчука, спроби повернутися до авторитаризму Кучми, поразку помаранчевої демократизації до намагань консолідувати авторитарний режим за Януковича. І хоча, як вважає лектор, у Януковича мало шансів консолідувати свій режим після серії припущених помилок, але перманентна стагнація в такому гібридному стані для України ще небезпечніша: все більше й більше поглиблюється прірва між нашою державою та іншими країнами, що належали до сфери впливу «Совєтського» союзу, але після 1991 року пішли шляхом модернізації.
Жалюгідне становище нинішньої України яскраво відображає рівень наших політичних еліт, які заклопотані чим завгодно – курортами, дачами, рахунками, - але не міжнародним престижем України. Однак годі звинувачувати у всьому тільки еліту, тому що, хоча між нею та рівнем простого народу й існує кореляція, але вона не є прямою та лінійною. Багато в нинішній українській ситуації залежить саме від пересічних громадян, від того, як вони будуть реагувати на авторитарні тенденції Януковича, а також від мас-медіа.

Микола Рябчук кілька разів протягом лекції посилався на нову книжку, що торкалася ситуації в нинішній Італії та величезною різницею між півднем та північчю країни. Коли автора цієї книжки спитали, чи назавжди південь Італії приречений відставати від розвиненої півночі, він відповів: ні. Просто часу на поступ знадобиться набагато більше. Ця думка є, на мій погляд, центральною в лекції М. Рябчука. Україна ще здатна на поступ тільки на це знадиться набагато більше часу, ніж, скажімо, Угорщині. Таким чином, все що нам залишається за версією Миколи Рябчука, - це робити все, що від нас залежить, запобігаючи авторитарним тенденціям в країні, а коли нічого вже не можна вдіяти чекати, сподіваючись на краще.

Праця, надія та терпіння… Чи не цього саме не вистачає Україні зараз?

П. Майборода.
Фото - С. Мукаєльянц
Скоро буде два роки, як чотирилітерове скорочення єднає певну кількість людей. Звичайно їх не так багато, як хочеться, але...
Не без певного потосу хочеться підвести маленьку рисочку під існуванням ГУРТу. Ні не для того, щоб скасувати цю екзистенцію, лишя задля свого звіту, звіту самому собі.
Хочеться думати, що подорожі і прогулянки, мініконференції і чаювання, літературні вечера і круглі столи, наші безкінечні балачки і прожектування (проектування) не пройшли поза вас, а якщо і пройшли, то не дуже далеко.
ГУРТу потрібний зворотній звязок, як повітря потрібний. Немає сенсу займатися чимось, без певної концепції, ідеї. Можливо це не дуже по постмодерністські, але все ж таки я вважаю це за важливий елемент діяльності ГУРТу.
Прошу всіх зацікавлених у подільшій дільності спільноти прийняти участь у розробці перспективних сфер діяльності, та приєднуватися до вже існуючих.

Секретар Станіслав Кінка.

Latest Month

December 2011
S M T W T F S
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Tags

Syndicate

RSS Atom
Powered by LiveJournal.com
Designed by Tiffany Chow